![Грай, [Марку]](assets/img/lettering-grai-marku.png)
Заява в день маніфесту
17 жовтня 1905 року цар підписує маніфест про свободи. Того ж дня Чикаленко подає губернаторові заяву: він видаватиме українську щоденну газету.
Розрахунок тверезий. Газета коштуватиме 50 тисяч карбованців на рік. Передплату ставлять дешеву — 4 карбованці, щоб газету могли собі дозволити селяни. Щоб вийти в нуль, треба 5 тисяч передплатників. Дефіцит у 30 тисяч видавці — Чикаленко, Василь Симиренко і Володимир Леонтович — покривали власним коштом.
Перше число конфіскують
1 січня 1906 року виходить «Громадська думка» — і перше ж число конфіскують, а Сергія Єфремова заарештовують. У серпні газету закривають.
У вересні 1906 року вона відроджується під назвою «Рада». Згодом її секретарем стає молодий Симон Петлюра.
1906 року Чикаленко лікується в Женеві. Звідти він стежить за газетою з листів дружини: Марія пише йому про фінанси видання і про те, як іде передплата.
Скільки було передплатників?
Щоб вийти в нуль, потрібно 5 000.
«Громадська думка» мала понад 4 тисячі передплатників. Після закриття й перезапуску в «Раду» лишилося близько півтори тисячі. Перед війною їх знову було близько чотирьох тисяч — і все одно замало.
Ціна газети
Дефіцит «Ради» становив у середньому близько 20 тисяч карбованців на рік. 1907 року Симиренко дав 5 тисяч, а Чикаленко — 10 тисяч, продавши частину землі. 1909 року він доплатив 12 тисяч, 1912-го заставив власний будинок.
Щоб передплатники отримали більше, ніж газету, річним передплатникам дарували книжки — «Кобзар» та «Історію України» Аркаса.
синКоли батько вагався, чи не кинути газету, старший син написав йому: «Крутись, батьку, мотай головою, а „Ради“ не покидай, бо це єдина плата нації за наше паразитичне існування на її організмі». Батько записав: «Хороші слова. Радісно мені було їх читати».
«А ти, Марку, грай!»
У щоденнику 1909 року Чикаленко описав те саме коло, з якого почався наш курс. Щоб добитися своєї школи, «треба, щоб широко розлилась свідомість національна, а щоб вона широко розлилась, треба преси, а щоб могла існувати преса, треба школи». І додав: «Одно можна сказати, що я завжди й кажу: „А ти, Марку, грай!“».
Роком раніше, посеред чергової сварки між українцями, він написав редакторові Ніковському ще відвертіше. Спершу — про відчай: «я не вірю в будущність нашої нації». А потім: «Але в житті я держусь правила: А ти, Марку, грай! Будем грать, скільки стане сили, а після нас нехай грають инчі, але пісня наша все буде та сама».
Ось звідки назва вистави. Це не бадьоре гасло, а відповідь людини самій собі в найгірші хвилини.
А ти, Марку, грай!
Криза 1910 року
1910 року видавці вже не можуть тягнути дефіцит. Лікар і публіцист Леонід Жебуньов пише палкий лист до читачів. Відповідають близько 500 людей — грошима, новими передплатниками, проханнями не закривати газету. Одеса одразу збирає близько 400 карбованців.
Один сільський диякон, прочитавши, що газета може загинути, мало не знепритомнів.
Чикаленко записав: «Коли у нас є хоч сотня таких передплатників, як цей диякон, то навіть і для цієї сотні треба видавати „Раду“!»
лікар і публіцистТяжко хворий, він писав, що занепад «Ради» вб’є його швидше, ніж хвороба.
Прискіпливий читач
Не всі читачі були захоплені. Михайло Комаров дорікав, що газета стала «більше галицькою», що «коректа недбала», а літерки такі дрібні, що «з старими очима дуже трудно читати».
Але навіть критикуючи, він передплачував газету для десятьох знайомих.
Липень 1914 року. Починається війна, і влада закриває «Раду».
За вісім років це була єдина щоденна українська газета в Російській імперії.
Д — Д. Дорошенко, «Євген Чикаленко. Його життя і громадська діяльність» (Прага, 1934)
